• forum bannerФорум для общения на различные темы....

    О городе, о сайте, барахолка, работа и многие другие темы.

Последние темы форума

Тема: Продам ноут lenovo g580
Дак тут почти никого и нет))) Кому ж тут покупать.
Написал: 13Alex666   24.05.2017 20:12
Тема: Прощайте, "Одноклассники"...
ПРЯМ СЛЁЗЫ НАВОРАЧИВАЮТСЯ 
Написал: ShadE   21.05.2017 14:07
Печать

История обьектов города

Автор: admin. Posted in Справочная информация

Рейтинг:   / 8
ПлохоОтлично 

ПЛОЩА ЛЕСІ УКРАЇНКИ.

Площа Лесі Українки, без сумніву, найстаріша в Новограді-Волинському. Найвірогідніше вона з’явилася після будівництва фортеці. Перед центральними воротами залишили вільне місце на випадок загрози нападу. Площа зі сходу межувала з мурами фортеці, які частково збереглися до наших днів. З півночі площа обмежувалася базаром – нині тут стоїть житловий будинок № 3 з поштовим відділенням на першому поверсі. З півдня стояв костел, за яким був яр де протікав ручай. Нині ця територія забудована багатоповерховими будинками. А з заходу площа переходила в Соборну вулицю (нині Шевченка).

Від площі, крім Соборної, починалося ще декілька вулиць. На південь йде вулиця Рози Люксембург яка до 26 червня 1921 року називалася Томарівською. Свою назву вона одержала у 1886 роцi на честь колишнього Волинського губернатора Томари . На північ простягається вулиця Шолом Алейхема. Стара назва – Шкільна. Колись на площу виходила і вулиця Воїнів-Інтернаціоналістів, дореволюційна назва - Троїцька. У 1970 роках вулицю від площі відгородив п ’ ятиповерховий будинок (№ 7).

За рокі свого існування площа мала декілька назв: перша – Соборна, пов ’ язана з тим, що тут стояв Свято-Преображенський собор; друга – Базарна, бо на цьому місці знаходився найбільший базар міста і, нарешті, третя назва – Торгова також вказує на призначеня площі. Сучасна назва – імені Лесі Українки.

Свідком багатьох подій була площа. Вона бачила війська Богдана Хмельницького, який громив фортецю і місто. Тут ходив засновник фортеці - Костянтин Острозький і його онука княгиня Анна-Алоїза з Ходкевичів (Острозька). Саме за її ініціативи у 1600 році почалося будівництво костьолу Піднесення Чесного Хреста.

На площі побували Ісаак Бабель, який в трьох оповіданнях (“Пан Аполек”, “Костьол в Новограді” та “Перехід через Збруч”) описав події 1920 року в Новограді. Були тут Будьоний, Ворошилов, Раковський, Фрунзе, Затонський, Рибалко, Мануїльський. І просто неможливо обійти увагою той факт, що саме в Преображенському соборі хрестили Лесю Українку.

Площа була не лише місцем де люди обмінювалися крамом. Тут взнавали останні новини і привозили до своїх сіл і містечок. Це був центр не лише міста але й всього повіту.

Найстаріший план площі датовий 15 грудня 1798 року де показано розташування будинків і релігійних споруд. В самому центрі площі була ратуша. В ній, в той час, містилися судові палати і торгові лавкі. Рік будівництва споруди невідомий, але в “Словнику географічному земель Польських” за 1886 рік подано такий опис: “ Ратуша посреди базара, еще совсем недавно носила на себе черты ушедшего прошлого, сейчас отреставрирована, а вернее переделана на 2-х этажный четырехугольник, лишилась старых башен и ворот и содержит сейчас внизу ряды еврейских магазинчиков, сверху же - частные квартиры... ”

В Ратуші були державні установи. Напевне саме тут повинне було міститися губернське керівництво. Коли створювали Волинську губернію фаворит російської імператриці Катерини ІІ Зубов обрав губернським центром Новоград-Волинський. Але за браком « присутственн ых мест» , державні установи тимчасово розмістили в Житомирі. А де-юре Звягель позбавився губенського статусу у 1804 році, остаточно передавши ці повноваження Житомиру.

23 червня 1935 року за наказом місцевої влади військові Новоград-Волинського гарнізону підірвали Преображенський собор. Така ж само доля спіткала і костьол. Їх рештки збереглися і в повоєнні роки. На місті собора почали будувати Будинок Рад. Навіть встигли звести колонаду висотою в два поверхи, але розпочалася війна і будівництво припинили.

З релігійних споруд, які містилися на площі, найбільше повезло центральній синагозі. Вона простояла до 1960-х років. Хоча функції релігійного закладу перестала виконувати в 1930-х роках під час масштабної антирелігійної кампанії.

Довгий час площа мала невиразний вигляд. Все змінилося з активною забудовою площі в 1970-х роках. Звели Палац культури, який закрив панораму від міста на руїни фортеці і річку. Знесли на площі старі будинки (в тому числі і дом ксьондза, де зупинявся Будьоний, Ворошилов, Бабель). На їх місті тепер газон. Остаточно ландшафт міста змінено з закінченням будівництва дев’ятиповерхового житлового будинку по вул.Рози Люксембург.

НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ ПИВЗАВОД.

Будівництво пивзаводу, який належав Антону Антоновичу Балону, Івану Івановичу Сікорі і Олександру Вікентійовичу Вольфу, тривало біля трьох років і заверилося у 1908 році. Це була двоповерхова, а місцями і триповерхова цегляна споруда, вартістю у 15000 крб., поряд з якою розташувався одноповерховий житловий будинок на три квартири, вартістю 400 крб, конюшня, майстерня по виготовленню бочок. На пивзаводі встановили все необхідне технологічне оснащення: котли, насоси, холодильник для охолодження пива з пропускною потужністю у 450 відер на годину, розливочний аппарат, машину для розливу пива в пляшки, шпунторізний механічний автомат, механічний полірувальний верстат для солоду. Сумарна вартість підприємства становила 21295 крб. в цінах 1908 року.

Таке потужне підприємство вимагало створення відповідного ринку збуту продукції. Тоді А.А. Балон разо м з компаньонами створили в селах та містечках повіту власну мережу з продажу пива. Без сумніву пивоварня Балона і Ко витримувала жорстку конкуренцію з боку інших пивзаводів. Не слід забувати конкурецію з боку Бердичівського та Рівненського (Бергшльос) пивзаводів. Але незважаючи на це виробництво процвітало та приноси ло підприємцям непагані прибутки. Це давало можливість займатися благодійництвом, виділяючи безкоштовно пиво на всі благодійні громадські заходи, що проводилися в Звягелі. За це неодноразово йому виносилася подяка, зокрема через губернську пресу.

В період правління в Україні Генерального секретаріату влада контролювала пивоваріння, видавши розпорядження про дозвіл виробництва пива міцністю до 7% алкоголю, а також про регламентацію правил продажу напою. Це розпорядження не було зайвим, бо в країні настали смутні часи. Новоград-Волинський теж пережив стр а шні часи. Занепад міста да і підприємства розпочався одразу після початку Першої світової війни. Місто знаходилося досить близько до фронту. У 1915 році через нього прокотилася хвиля біженців, які втікали з західних повітів Волині, втікаючи від австро-німців, які прорвали фронт. По залізни ц і вивозили в глиб Росії тисячи німців-колоністів. Людям було не до пива. А після жовтневої революціїв місті стало зовсім скрутно, розпочалися погроми. Влада в місті неодноразово переходила з рук в руки. Влада Центральної Ради змінювалася більшов и к ам и, їм на зміну приходили білополяки, згодом німці, загони Соколовського, січові стрільці, а іноді в місто входили звичайні банди мародерів та солдатів-дезертирів. Всі ці хвилі прокотишись містом, спустошили його. Нестабільність положення зруйнувала відлагоджену систему закупівлі сировини та продажу пива. Остаточну ж крапку в руйнації пивзаводу поставила конфіскація підприємства радянською владою. В місті не було людей які могли налагодити виробництво пива. Влада не придумала нічого кращого, як восени 1921 року здати місцевій Заготконторі підвал і льодник під засолочний пункт, причому, для засолкі м’яса у завода було реквізовано 13 боч о к по 200 відер і 3 бочки по 100 відер (так звані лагерні). Це призвело до унеможливлення використаня їх в пивоварінні.

Нова влада показала свою повну бездарність в керуванні пивзаводом. Деяке полегшення становища заводу приніс НЕП. Конфісковані підприємства поступово почали віддавати в оренду. Вже державний Новоград-Волинський пивзавод № 6 1 серпня 1923 року здали в оренду Балону, Вольфу, Сікорі і Котмелю строком на три роки. Нонсенс, але комхоз віддав завод тим, хто його збудував за власні кошти. На заводі в цей час працювало три робітника і один технік. Майно оцінили у 17000 крб. Орендарі одразу приступили до ремонту приміщень і комплектування розграбованого обладнання. Завод у 1922 році виробив 1800 відер пива (у рік заснування 6000 відер).

В тридцятих роках в Новоград-Волинському районі розпочалося будівництво військових та стратегічних об’єктів: укріпрайону, залізниці Житомир-Новоград-Волинський та автомобільної дороги Ленінград-Одеса. Все це вимагало зосередження значних людських ресурсів. Людей брали з сіл району, а приміщення під гуртожитки не вистачало. Тому у 1936 році примiщення пивоварного заводу передбачалося частково передати 118 спецдільниці яка будувала залізничну колію Житомир – Новоград-Волинський. Тут передбачалося органiзувати майстернi автотранспорту та житлових квартири робiтникам.

В післявоєнні роки підприємство працювало за державними планами, які не передбачали випуску великої кількості сортів пива, перевагу віддавали тим сортам, які найшвидше визрівали, а саме «Жигулівське». І лише в роки незалежності України підприємство налагодило випуск зовсім нових сортів пива «Троїцьке», «Гвардійське», «Козацькі забави» тощо. Такий інтенсивний ріст пивоваріння став можливий завдяки натхненній роботі всього колективу.

ІСТОРІЯ БУДІВНИЦТВА ЗАЛІЗНИЧНОЇ МАГІСТРАЛІ

СТАРОКОСТЯНТИНІВ-ЖЛОБИН.

Будівництво залізничної магістралі розпочалося 11 січня 1914 Товариством Подільської залізниці. Довжина якої становила 460 верст і для зручності ведення робіт була розбита на чотири дільниці. Вартість дорогі склала 32042482 рублів. Головним інженером призначили П.В.Березіна. Дорога мала два великих мости - в Мозирі через річку Прип’ять і Жлобині через річку Березину. Нова гілка перетинає Ковельську лінію в Іскоростені, з’єднувалася з Поліською залізницею в Мозирі і завершувалася в Жлобині Лібаво-Рівненської залізниці. Завдяки такому напрямку дорога стала зв ’ язуючою ланкою між вищезазначеними містами. В лютому цього ж року уряд переглянув кошторисну вартість будівництва дороги і визнав суму 30702082 карбованців, чим скоротив державне фінансування майже на півтора мільйони.

З початком першої світової війни будівництво стало стратегічним військовим об ’ єктом. Дорога була конче необхідна російській армії. На відрізку Шепетівка-Новоград-Волинський-Коростень-Овруч роботи значно прискорилися, що дало змогу в травні 1915 року розпочати укладання рейок. Тимчасовий рух було відкрито восени 1915 року, хоча офіційно наскрізний рух пасажирських поїздів на дільниці Шепетівка-Коростень було відкрито 25 травня 1916 р. Саме цього дня з Шепетівки прибув перший поїзд в напрямку на Коростень. Але потяги на відрізку Новоград-Волинський - Коростень почали ходити ще в середині серпня 1915 року. Цікавим фактом є те, що одними з перших пасажирів стали а німці-колоністи, яких в примусовому порядку почали вивозити в глиб Росії до Саратовської і Воронезької губерній.

По завершенню активних бойових дій на фронтах Першої світової війни між воюючими сторонами розпочався процес обміну військовополоненими. Знову Подільська залізниця запрацювала на повну потужність – почала вивозити ешелони з військовими формуваннями. На кожній великій залізничній станції щоденно зосереджувалося по 8-10 тисяч інтернованих, що викликало обґрунтоване занепокоєння серед місцевої влади і створювало загрозу для порядку в містах. Слід зауважити, що ці занепокоєння згодом підтвердилися. Саме такі маси голодних вояків і розпочали хвилю погромів 1919 року практично по всій Україні. Хоча Новоград-Волинська станція не була вузловою, та в окремі дні до неї прибувало декілька тисяч солдат, збільшуючи населення міста майже в два рази.

Із встановленням радянської влади на Волині до голодуючого Поволжя потяглися ешелони з конфіскованим у місцевого населення хлібом. Знову запрацювала залізниця на повну потужність. Через близькість встановленого у 1921 році з Польщею кордону, Подільська залізниця стала стратегічним військовим об ’ єктом. Просто так звичайний пасажир вже не міг проїхати дорогою. На півдорозі між Коростенем і Новоградом-Волинським був розташований пропускний пункт, і далі могли їхати лише особи, що мали спеціальну перепустку. Тому, досить часто, до Новограда-Волинського вагони прибували напівпорожніми.

На той час основна мета залізниці полягала не в обслуговуванні пасажирів, а в перевезенні державних вантажів. Черговий поштовх розвиткові залізниці дало перенесення у 1939 році радянсько-польського кордону, але початок Другої світової війни перекреслив всі плани. Після війни основні сили щодо розвитку залізничного транспорту було зосереджено у Донбаському регіоні. Лише у 1980-х роках почав впроваджуватись в життя проект по прокладанню між Коростенем і Шепетівкою другої колії. Частина робіт вже була виконана, але з часом рейки зняли і використали для ремонту більш важливих магістралей.

В період з 1990 по 1995 рік кількість вантажних потягів, які обслуговувала дільниця скоротилася з 32 до одного. Але є і приємні новини, так п р о вели електрофік ацію залізниці на відрізку Коростень – Новоград-Волинський – Шепетівка. Крім того зростає швидкість перевезень, покращується якість обслуговування пасажирів та зменшується кількість викидів в атмосферу шкідливих речовин, що покращить екологічний стан в регіоні.

НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ УКРІПЛЕНИЙ РАЙОН (ЛІНІЯ СТАЛІНА).

Однією з найбільших військових фортифікаційних споруд Житомирської області є 7-й Новоград-Волинський укріплений район. Він простягнувся на 120 кілометрів і нараховує 216 довготривалих споруд. Вони в основному розташовані в одну лінію на правому березі річки Случ. Лише в районі Новоград-Волинського і Нового Мирополя доти ешелоновані на глибину до 4 кілометрів, розташовуючись у дві-три лінії. Через те, що Новоград-Волинський розташований на обох берегах Случі, то доти тут містилися ще і на лівому березі, утворюючи плацдарм для можливого наступу.

У 1938-1939 роках за 16-20 кілометрів на захід від міста в районі сіл Красилівка, Дідовичі, Ярунь побудували передовий вузол оборони, який складається з 55 дотів. На превеликий жаль, через перенесення оборонного будівництва у 1940 році на новий кордон, спорудження цього вузла так і залишилося без озброєння і внутрішнього облаштування.

До початку липня полоса оборони укріпрайону в районі Гульська була зайнята виключно підрозділами укріпрайону. І лише 3 липня на рубежі з ’ явилися польові частини. Однак радість гарнізонів була недовгою. Не пробувши на позиціях і 23 годин, польові війська знялися і відступили, кинувши бійців укріпрайону на призволяще.

Надії радянського командування втриматися на лінії старих укріпрайонів не виправдалися. Лінію Сталіна німецько-фашистські загарбники прорвали вже на 14 день війни, тобто 5 липня. Це сталося під Новим Мирополем, а також в районі села Гульськ, де оборону тримав 86-й кулеметний батальйон. Лише ціною великих зусиль і втрат радянському командуванню вдалося дещо пом ’ якшити катастрофічну ситуацію на київському напрямку.

В місті прориву укріпрайону під Гульськом знаходиться один з самих цікавих і сильних об’єктів у всій так називаємій “лінії Сталіна”. Ним є укріплена група, яка складається з дотів №№ 417, 419, 420, 422 і, вірогідно, 418. В радянській фортифікації такі групи отримали назви “міна”. Гульська “міна” поступалася за розмірами і вогневою підтримкою лише укріпленій групі Могильов-Ямпольського укріпрайону в Серебрії.

По закінченні боїв німці провели ретельне вивчення Новоград-Волинського укріпрайону, присвоївши при цьому його об ’ єктам нумерацію. Гульські “міни” отримали позначення “ Werkgruppe A ” і “В”. Будівництво “ Werkgruppe A ” велося в два етапи. На першому, який тривав на протязі 1932-1933 років, було збудовано більшість бойових споруд групи і більша частина підземних комунікацій. Все озброєння складалося з кулеметів і містилося в двох триабмразурних дотах фронтального вогню та в двох двохамбразурних напівкапонірах для ведення флангового вогню. Підземна частина включала в себе приміщення для відпочинку гарнізону, командний пункт, складські приміщення для боєприпасів і майна, продовольства, лазарет, машинний склад з дизель-генератором, приміщення для вентиляційних установок, декілька туалетів і колодязь. Містився тут і котел для підтримання на об ’ єкті постійної температури. Бойові споруди з’єднані з підземною частиною вертикальними шахтами зі скоб-трапами. Поряд з цими виходами розташовані відсіки з фільтро-вентиляційними установками та частина складів з боєприпасами.

Всі підземні споруди вирубані в скелястому ґрунті донецькими шахтарями на глибині від 10 до 15 метрів від поверхні і підсилені бетонними секціями. Така конструкція дозволяла витримати пряме попадання крупнокаліберної артилерії і авіаційних бомб.

Задачу захисту комплексу дотів від атаки з тилу було покладено на сусідні доти, які були слабким місцем групи. Вони залежали від тривалості опору основних дотів. Група повинна була у взаємодії з сусідніми дотами №№ 98, 99 і “ Werkgruppe В” прикривати переправу через Случ. У випадку її захоплення ворогом він виходив на залізницю і шосе, яке вело прямо на Житомир. Задачею сусідньої “ Werkgruppe В”, який містився під Городищем, було ще і прикриття залізничного мосту. Але її доти були лише кулеметними. Для боротьби з бронецілями планувалося використання двох протитанкових гармат, для яких в одному з виходів “міни” обладнали укриття. У випадку необхідності гармати викотувалися з укриття на відкриту позицію. Загальна довжина підземних ходів між трьома дотами під Гульським городищем становить 686 метрів.

По завершенню першого етапу будівництва стало ясно, що можливості досить розвиненого підземного господарства групи використані далеко не повністю і об ’ єкт можна модернізувати.

Стрімкий розвиток воєнної техніки в 30-ті роки призвів до необхідності провести модернізації вже зведених укріпрайонів, а також розпочати будівництво низки нових. У 1938 році розпочалося будівництво другої черги фортифікаційних споруд. В їх ході було значно підсилено “ Werkgruppe A ”. У східній частині групи у 1938-1939 роках було зведено напівкапонір для двох гармат калібру 76,2 міліметра. Його задачею було ведення загороджувального вогню в південному напрямку на підступах до річки Случ і підтримка окремої групи дотів, які розташовані південніше. Як це не дивно, але найважливіший об ’ єкт – залізничний міст через Случ залишився незахищеним.

По завершенню другого етапу цього будівництва загальна довжина підземних комунікацій групи досягла 515,6 метри. Озброєння складалося з двох 76,2-мм гармат зразка 1902 року на капонірних лафетах зразка 1932 року і десяти станкових кулеметів “максим”. Максимальна дальність стрільби гармат досягала 5500 метрів, а прицільний вогонь кулеметів – 1000 метрів. В дотах була стаціонарна система подачі води для охолодження зброї. Це дозволяло вести довготривалий вогонь. Бойові споруди групи мають в напільній частині стіни товщиною 1,5 метри, а в бокових, прикритих ґрунтом – 1,2 метри. Артилерійський напівкапонір має бокові стіни товщиною 1,3-1,4 метри. Така товщина стін споруд забезпечувала захист від неодноразового попадання 150-міліметрових снарядів. Перекриття вогневих точок мало товщину від 1 до 1,2 метрів.

Серед дотів нашого укріпрайону виділяється бронековпак, який було встановлено на західній околиці Новограда-Волинського поблизу Львівтрансгазу на території ферми урочища Мочихвіст. Товщина броні становить 200 міліметрів. Це командно-спостережний пункт кулеметної роти 54-го кулеметного батальйону Новоград-Волинського укріпрайону № 7. Дот розташований на узвишші і крім бронековпака мав ще два відсіки. Тут загинуло 18 червоноармійців. Яскравим прикладом жорстоких боїв є бронебійні кулі, які застрягли у металевому циліндрі.

Командний пункт Новоград-Волинського укріпрайону № 7 розташований в Робочому селищі, нині це вулиця Богуна, на західному схилі яру на території декількох приватних садиб. Він складається з власне командного пункту та караульного приміщення і котельні, які були розташовані осторонь за 20 метрів від основного об 'єкту. Для маскування труба котельн і була виведена далеко в сторону до рівня води ставка, щоб під час роботи котельні дим не видавав місця розташування командного пункту. Караульне приміщення і котельня до наших часів не збереглися. А головний бункер, завдяки піклуванню хазяїна прилеглої садиби, зберігся досить добре. Біля центрального входу до КП облаштований ескарп, тобто бетоновані схили. В один з них було вмуровано масивні броньовані двері. Одразу в тамбурі розташована кулеметна амбразура для захисту від нападу. Командний пункт в плані представляє собою квадрат 14 на 14 метрів з висотою до стелі – 7 метрів. Він двоповерховий і ділиться на три відсіки: технічний, командний та житловий. В технічному відсіку містилися акумуляторна, дизельна та дві запасні ємності для води. Для обслуговування цього відсіку одразу біля центрального входу містилася шахта ліфта. Через колодязь ліфта на нижній поверх подавалися витратні матеріали. Підйом і опускання вантажів здійснювалося за допомогою електродвигунів.

В командному відсіку містилися штаб, вузол зв ’ язку і приміщення коменданта укріпрайону. Житловий відсік складався з їдальні, харчоблока та спальних приміщень. Верхній і нижній поверхи між собою з ’ єднані сходами. До наших днів збереглися залізні перила ажурної форми.

Бункер був гарно облаштований. В командному відсіку було покладено паркет, який деінде зберігся до наших днів, а на стінах і досі проглядають декоративні накати. В інших приміщеннях підлогу зробили з кахеля.

Командний пункт було збудовано у 1933-1934 роках. За цей час його неодноразово досліджували спеціалісти з фортифікаційних споруд. Були дослідники навіть з Німеччини. Однак бункер неохоче відкриває свої таємниці. Останню знахідку допомогла відкрити природа. Після тривалих дощів вода промила новий потаємних хід. Це запасний вихід, який на превеликий подив дослідників веде не вгору, а вниз, напевне до яру. Вертикальна шахта облаштована скоб-трапом.

Під час наступу німці не змогли пошкодити командний пункт. І це не дивно, бо шар бетону становить 2,5 метри. Да і місце розташування бункера дуже ускладнювало його обстріл. Бетоновані перекриття командного пункту біля входу переходили в броньовану стелю.

Поряд з командним пунктом знаходиться зруйнований дот Петрякова. Його назва походить від напису на рейці. Нині ця реліквія зберігається в міському музеї бойової слави. На уламку рейки штиком вицарапано: “Погиб в боях за дот красноармеец Петряков”. І дата: 14 липня 1941 року. А офіційна дата взяття німцями Новограда-Волинського – 8 липня. Тобто радянські солдати ще шість діб вели жорстокі бої у повному оточенні. Цей факт свідчить про незламну мужність захисників укріпрайону. Біля його зовнішньої стіни у 1990 році дослідники відкопали рештки тіл чотирьох червоноармійців. Але ідентифікувати тіла не вдалося – солдатські медальйони були відсутніми. Можливо їх унесла вода зі ставка, яка ще недавно протікала прямо через зруйнований дот. Вище за течією на самому березі Случі знаходиться дот, який добре видно з боку фортеці. Це дот Лук ’ яненка, який був командиром.

В наш час Новоград-Волинський укріпрайон розграбований повністю. Мародери винесли все що тільки могли. Хоча об ’ єкт фактично є пам ’ ятником історії і повинен охоронятися державою. Найкращою даниною пошани подвигу наших батьків і дідів було би створення на базі Новоград-Волинського укріпрайону музею. Що дало би можливість зберегти для нащадків унікальний об ’ єкт.

ГЕРБИ НОВОГРАДА-ВОЛИНСЬКОГО.

Кожне мiсто має свiй герб, призначення котрого - графiчне пояснення основних iсторичних рис краю. Новоград-Волинську з гербами повезло. Їх було три - два дореволюційних і один сучасний, хоча другий дореволюційний так і не було затверджено.

22 сiчня 1796 року було офiцiйно затверджено перший герб Новограда-Волинського. В його описі є такі слова: «...в золотом поле четвероконечный красный крест - сей герб употребляем был еще в древности во время владения Великих Росийских Князей Волыниею и оной оставляется без перемены, а для означания приединения и подданства сего края Российской Империи изображается Государственний Ее Герб, то есть двухглавый орел, на груди же его положен показаной города Новограда Волынска герб.

Сей герб помещен во всех Гербах уездных сей Губернии городов во верхней части их для показаний приема должности ответ к той Губернии».

Наше мiсто напевне єдине в Росiйськiй Iмперiї яке будучи фактично повiтовим центром мало герб губернського мiста, i крiм того, всi мiста губернiї (в тому числi i Житомир) несли в своїх гербах частку нашого. Такий вигляд герб мав як до революцiї, так і пiсля неї, бо в радянські части місто нового зображення герба не мало. Тому, фактично, цей символ мiста проiснував аж до жовтня 1994 р., тобто 198 рокiв.

Необхiдно зауважити, у 1857 році була здійснена спроба змiнити герб Новограда-Волинського. Саме в той час росiйська геральдична комiсiя розробила новi правила. Згідно яких у гербi міста замiсть гербу губернського мiста зображався герб губернiї. Згідно нового проекту на червоному полi щита розмiщено срiбний чотирьохкiнцевий хрест, а у правiй, вiльнiй, частинi - герб Волинської губернiї (тобто срібний хрест). Герб увiнчувався срiбною трьохзубцевою мiською короною і оточувався двома золотими колосками, з'єднаними Олександрiвською стрiчкою. Даний опис розроблено у 1863 р. Але проект так i залишився на паперi. Його не було затверджено.

Нарештi, 12 жовтня 1994 року, на засiданнi мiськради прийнято сучасний герб. Двоголовий орел в сучасному гербi це частка старого зображення. Два пера в виглядi буквi «У» нагадують, що в мiстi народилася поетеса Леся Українка. Дзвін i буква «Z» символiзують одну з легенд про походження назви мiста. Меч i шабля на фонi кріпосної стiни нагадують про нацiонально-визвольний рух в нашому краї.

Автор матеріалу: Ваховський Віктор Станіславович
Спасибо Maksimka за предоставленный материал

top-b